Мені однаково, чи буду 
Я жить в Україні, чи ні. 
Чи хто згадає, чи забуде 
Мене в снігу на чужині – 
Однаковісінько мені. 
В неволі виріс меж чужими, 
І, не оплаканий своїми, 
В неволі, плачучи, умру, 
І все з собою заберу, 
Малого сліду не покину 
На нашій славній Україні, 
На нашій – не своїй землі. 

Рано-вранці новобранці 
Виходили за село, 
А за ними, молодими, 
І дівча одно пішло. 
Подибала стара мати 
Доню в полі доганяти… 
І догнала, привела; 
Нарікала, говорила, 
Поки в землю положила, 
А сама в старці пішла. 

“Чого ти ходиш на могилу? – 
Насилу мати говорила. – 
Чого ти плачеш ідучи, 
Чому не спиш ти уночі, 
Моя голубко сизокрила?” 
“Так, мамо, так”. І знов ходила, 
А мати плакала ждучи. 

Ой три шляхи широкії 
Докупи зійшлися. 
На чужину з України 
Брати розійшлися. 
Покинули стару матір. 
Той жінку покинув, 
А той сестру. А найменший 
Молоду дівчину. 

Веселе сонечко ховалось 
В веселих хмарах весняних. 
Гостей закованих своїх 
Сердешним чаєм напували 
І часових переміняли, 
Синємундирих часових.

Садок вишневий коло хати, 
Хрущі над вишнями гудуть, 
Плугатарі з плугами йдуть, 
Співають ідучи дівчата, 
А матері вечерять ждуть. 

В неволі тяжко, хоча й волі, 
Сказать по правді, не було. 
Та все-таки якось жилось. 
Хоть на чужому, та на полі… 
Тепер же злої тії долі, 
Як бога, ждати довелось. 

Як сніг, три пташечки летіли 
Через Суботове і сіли 
На похиленному хресті 
На старій церкві. «Бог простить: 
Ми тепер душі, а не люди. 
А відціля видніше буде, 
Як той розкопуватимуть льох. 
Коли б вже швидше розкопали, 
Тойді б у рай нас повпускали. 

Во Іудеї во дні они, 
Во время Ірода-царя, 
Кругом Сіона й на Сіоні 
Романські п'яні легіони 
Паскудились. А у царя, 
У Ірода таки самого, 
І у порогу, й за порогом 
Стояли ліктори, а цар... 
Самодержавний государ! 

Молюся, знову уповаю, 
І знову сльози виливаю, 
І думу тяжкую мою 
Німим стінам передаю. 
Озовітеся ж, заплачте, 
Німії, зо мною 
Над неправдою людською, 
Над долею злою.