Здавалося б, у Шевченкіані важко не повторитися. Однак новий альбом, який випустило у світ видавництво «Балтія. Друк», таки вражає унікальністю і неповторністю. «Віч-на-віч із Шевченком» Володимира Яцюка. Іконографія 1838 - 1861 років.

«Цій формі зміст най буде відповідним», - писав колись у одному зі своїх сонетів Іван Франко. Портрети Тараса Шевченка згаданого періоду з коментарями відомого шевченкознавця і колекціонера Володимира Яцюка подано вишукано, з особливою видавничо-поліграфічною культурою. Так і хочеться приписати її саме тому, що «Балтія. Друк» заснована видавцями з литовським корінням. А в Литві, як відомо, культура книга завжди була високою. Варто зазначити: художній редактор — Віталій Машков, верстка та підготовка до друку Станіслава Стефановича, Володимира Сульженка. Все-таки — наші, кияни.
Форма подачі начебто дуже проста. Автопортрети Тараса Шевченка, його портрети у виконанні сучасників, світлини, розділ «Пересвіти земного образу» — зображення на смертному одрі та посмертні маски. І, звісно, бібліографія.
Пригадую давню виставку офортів академіка Петербурзької академії мистецтв Тараса Шевченка. Хоч до того гортала не один альбом із його творами, бачила деякі оригінали в київському музеї, враження було таке, ніби майнув болід...
Володимир Яцюк у передмові наголошує, що творчість Тараса Шевченка виразно автобіографічна. Він зазначає: «У вітчизняному образотворчому мистецтві не знайти іншого видатного художника, який стільки уваги приділяв би автопортретам. Нині відомо понад півсотні Шевченкових самозображень. З багатого доробку митця вони вирізняються не лише за кількістю, а й за складним психологізмом. Зібрані разом, зведені до єдиного психологічного ряду, автопортрети утворюють своєрідний образний життєпис митця. Навіть для невтаємничених у секрети малярства і в подробиці поетової біографії Шевченкові «поличчя» (так художник подеколи називав свої портрети) можуть розкрити трагедію і велич його дивовижної долі передати складну динаміку його інтелектуального та емоційного життя».
Відомі зі шкільної лави автопортрети Тараса Шевченка «звучать» у альбомі цілковито по-іншому. Справді, це сюжет глибинного внутрішнього життя генія, винесений назовні, та ще й власною професійно вивершеною рукою. Техніка — блискуча: що малюнок олівцем, що офорт, що сепія, що олія на полотні. А світлотінь, якою моделює митець, відблиски і рефлекси, найтонші переливи відтінків - без перебільшення, передають живе пульсування особистості. Та ще ж до кожного образу упорядник дібрав відповідні рядки поета і вичерпний коментар.
Цілковито інший акцент — «викадровування» автопортретів митця із його сюжетних чи пейзажних творів. Пригадуєте, приміром, сепію «Серед товаришів» (1851)? Як нагадує В. Яцюк, там праворуч за столом художник зобразив себе — з бородою, зі специфічною підсвіткою очних западин. Ліворуч - польський політичний засланець Людвіг Турно, у центрі - Броніслав Залеський, який тримає в руці контурний ескіз малюнка «Циган». Далі йде ціле розслідування. А «Байгуші», «Киргизеня», «Покарання колодкою», де художником не акцентовано власне силуетне зображення в казармі. У центрі — покараний, який сидить на підлозі зі зв'язаними руками і колодкою в роті. Композиція побудована на метафоричній аналогії.
Осібно - замальовки, начерки поета на берегах рукописів, скетчі в домашніх альбомах друзів і знайомих. І тут зустрічаємося найчастіше з автошаржами Шевченка: гумор та іронія, надто над самим собою, — ознака духовного здоров'я особистості. Так само багато чого промовляв мені про нашого генія і його стосунки з друзями відомий дружній шарж Микешина (1859), де бачимо Тараса Григоровича з «композицією із трьох пальців» обох рук... Цікаво, що в лівій частині шаржу рукою Шевченка написано: «Немой восторг от Айра Олдриджа». Але коли цей витвір побратима, автора, зокрема, пам'ятника Хмельницькому в Києві, був давно відомий, то репродукція (чи не вдруге після публікації Григорія Грабовича!) замовчуваного «скандального» малюнка Шевченка на сторінці 51-й так само багатозначна. Тарас Григорович зобразив себе майже оголеним на тлі романтичної шхуни із сумою й палицею пілігрима. І від оприлюднення цієї роботи світ не запався! Погоджуюся з думкою дослідника з Гарварда, що це — певна «богемність, артистичний епатаж: у глибшому сенсі це - ствердження своєї людської автентичності й тим самим якоїсь вищої, надконвенційної влади свого покликання».
Певним відкриттям стало для мене те, що, як довідалася зі сторінок альбому, Пантелеймон Куліш копіював олією автопортрет Шевченка.
Колись у пристойних родинах добрим тоном було хвалитися перед гостями рідкісними книжками. Невже минув той час безповоротно?..
Людмила ТАРАН