Фортецю О[рську] місцеві киргизи називають Яман-Кала. І ця назва дуже вірно передає образ місцевости й самої фортеці. Рідко коли можна зустрінути таку нічим не прикметну місцевість. Рівнина без краю! Киргизові це, звичайно, байдуже, — він зжився з таким краєвидом, але як воно людині заїжжій, що звикла бачити в природі, яка її оточує, красу й ґрацію, враз опинитись перед суворим, одноманітним обрієм неісходимого, безкрайого степу.

Великий Торвальдсен почав свою блискучу мистецьку діяльність, вирізьблюючи орнаменти й тритонів із рибячими хвостами для тупоносих копенгаґенських кораблів. Таксамо й мій герой, хоч і не таку блискучу, але також мистецьку працю почав з того, що молов у жорнах охру й мінію та малював підлоги, дахи й паркани. Безрадісний, безнадійний початок!

Перша визначна подія, яку я до моїх записок завожу, така: обтинаючи цей перший зшиток для згаданих записок, я зламав цизорик. Подія, здавалося б, дрібна й не варта тої уваги, яку я на неї звертаю, вписуючи її, як щось надзвичайне, до цієї строкатої книги. Коли б цей казус трапився в столиці або навіть у порядному ґуберніяльному місті, то, звичайно, він не попав би до моєї памятної книги.

1 липня. Сьогодні послав я з пароплавом лист М. Лазаревському. Можливо, що останній із задушливої тюрми — дав би Бог! Я дуже винен перед моїм нелицемірним другом. Мені слід би було відповісти йому на лист з 2 травня зараз же після одержання, себто 3 червня. Але я, чекаючи радісної звістки з Оренбурґу

У пятій годині ввечері прибув я на хисткому рибальському човні до міста Астрахані. Усе це так несподівано і так швидко сталось, що я ледве вірю тому, що сталося. Немов у сні пригадую тепер прогулянку мою до балки з Андрієм Обеременком, після якої другого дня, себто 31 липня, Іраклій Олександрович раптом погодився дати мені перепустку до Петербурґу.

Новий місяць почався новим дуже приємним знайомством. Півгодини перед підняттям котвиці зявилась до капітанської каюти та мого тимчасового житла людина з негарним, але привабливо-симпатичним обличчям. Промовивши монотонно: "Петро Улянович Чекмарьов", він сказав із надхненням: — "Марія Григорівна Солонина

Грязюка, туман, сльота та всяке атмосферичне паскудство, а тому я запропонував сеанс п. Ґрассові, шваґрові М. О. Брилкіна. Сеанс перервав на половині прихід п. Лапи та п. Гартвіґа. Перший — бравий і ввічливий ґвардійський полковник та поліціймейстер. Другий не бравий, але не менше ввічливий поліційний лікар.

1 листопада. Рисував портрет М. О. Дорохової і після вдалого сеансу по дорозі завітав до Шрейдерса, зустрів у нього наймилішого М. І. Попова та привітного П. В. Лапу. Випив з добрими людьми чарку горілки, зостався з добрими людьми обідати, і з добрими людьми за обідом мало-мало не нализався, як Селіфан. Шрейдерс затримував мене в себе відпочити по обіді, але я відмовився й пішов до madame Гільде, де й закотвичився на ніч.

1 грудня. Дістав листа від М. С. Щепкина, в якому він пропонує мені побачення в селі Нікольському (маєток його сина) або, коли я не маю зайвих грошей на цю подорож (125 рублів були в мене цілком зайві), то він обіцяє сам приїхати до мене до Нижнього. Як би він звеселив і мене, і своїх нижнєгородських поклонників! Напишу йому, нехай їде сюди і нехай на тутешній бідній сцені втне по-стародавньому. Тепер тут, доречі, дворянські вибори.

А нумо знову віршувать. 
Звичайне, нишком. Нумо знову, 
Поки новинка на основі, 
Старинку божу лицювать. 
А сиріч... як би вам сказать, 
Щоб не збрехавши... Нумо знову 
Людей і долю проклинать. 

Давно те діялось. Ще в школі, 
Таки в учителя-дяка, 
Гарненько вкраду п'ятака – 
Бо я було трохи не голе, 
Таке убоге – та й куплю 
Паперу аркуш. І зроблю 
Маленьку книжечку. Хрестами 
І везерунками з квітками 
Кругом листочки обведу. 

Барвінок цвів і зеленів, 
Слався, розстилався; 
Та недосвіт перед світом 
В садочок укрався. 

Потоптав веселі квіти, 
Побив... Поморозив... 
Шкода того барвіночка 
Й недосвіта шкода! 

Бували войни й військовії свари: 
Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї 
Було добра того чимало. 
Минуло все, та не пропало, 
Остались шашелі: гризуть, 
Жеруть і тлять старого дуба... 
А од коріння тихо, любо 
Зелені парості ростуть. 

Буває, в неволі іноді згадаю 
Своє стародавнє, шукаю, шукаю, 
Щоб чим похвалитись, що й я таки жив, 
Що й я таки бога колись-то хвалив! 
Шукаю, шукаю... господи б, хотілось 
Згадать хоть що-небудь! Та оце й наткнувсь 
На таке погане, що так і заснув, 
Богу не молившись!.. От мені приснилось... 

Буває, іноді старий 
Не знає сам, чого зрадіє, 
Неначе стане молодий, 
І заспіває... як уміє. 
І стане ясно перед ним 
Надія ангелом святим, 
І зоря, молодость його, 
Витає весело над ним. 
Що ж се зробилося з старим, 
Чого зрадів оце? Того, 
Що, бачите, старий подумав 
Добро якесь комусь зробить. 
А що ж, як зробить? Добре жить 
Тому, чия душа і дума 
Добро навчилася любить! 
Не раз такому любо стане, 
Не раз барвінком зацвіте. 
Отак, буває, в темну яму 
Святеє сонечко загляне, 
І в темній ямі, як на те, 
Зелена травка поросте. 

Було, роблю що, чи гуляю, 
Чи богу молюся, 
Усе думаю про його 
І чогось боюся. 
Дурна була, молодая,— 
Я все виглядала, 
Чи не шле за рушниками... 
І не сподівалась, 
Що він мене, дурну, дурить. 
А серце боліло, 
Ніби знало, що так буде, 
Сказати не вміло. 

Згадайте, братія моя… 
Бодай те лихо не верталось, 
Як ви гарнесенько і я 
Із-за решотки визирали. 
І, певне, думали: “Коли 
На раду тиху, на розмову, 
Коли ми зійдемося знову 
На сій зубоженій землі?” 
Ніколи, братія, ніколи 
З Дніпра укупі не п'ємо!

“Не кидай матері!” – казали, 
А ти покинула, втекла. 
Шукала мати – не найшла, 
Та вже й шукати перестала, 
Умерла плачучи. Давно 
Не чуть нікого, де ти гралась; 

Ой одна я, одна, 
Як билиночка в полі, 
Та не дав мені бог 
Ані щастя, ні долі. 
Тілько дав мені бог 
Красу – карії очі, 
Та й ті виплакала 
В самотині дівочій. 
Ані братика я, 
Ні сестрички не знала, 
Меж чужими зросла, 
І зросла – не кохалась!

За байраком байрак, 
А там степ та могила. 
Із могили козак 
Встає сивий, похилий. 
Встає сам уночі, 
Іде в степ, а йдучи 
Співа, сумно співає: